Сьогодні порушувати питання про "хороших росіян", коли ми бачимо стертий з лиця землі Маріуполь, звірства в Бучі, Ірпені, сотні вбитих українських дітей, діток і літніх людей, які вижили, без рук, без ніг, розстріляні пологові будинки, будинки для людей похилого віку, недоречно. Недоречно говорити зараз про "хороших росіян", бо колективної відповідальності ніхто не скасовував.

Я говорю про це активно, публічно, починаючи із 2013–2014 років, із вторгнення Росії, з війни, розв'язаної на Донбасі, анексії Криму: робіть щось, зносьте вашу владу й вашого Путіна! Я зверталася до росіян, але ніхто цього не почув. Ще трохи – і ваш російський паспорт почне обпікати вам руки. Він стане токсичним. І він став. 24 лютого це стало очевидним для всіх. Сьогодні всі, хто має російський паспорт, автоматично для всього цивілізованого світу стають носіями фашистської ідеології. Навіть якщо людина її не підтримує. Але це так. Через те, що росіяни допустили й потурали цьому режиму в таких страшних злочинах.

Я згадую (не дослівно) цитату Орвелла, який казав: "Люди, які обирають у владу негідників, шахраїв, злодіїв, злочинців, – вони не жертви їхнього режиму, а співучасники". І в цій ситуації, коли ми говоримо про росіян, для всього світу це так. І поки не закінчиться війна, не загояться всі рани, зокрема завдяки виплаті контрибуцій, вибаченню та поверненню всіх українських територій, включно з окупованими Кримом та Донбасом, нічого не відбудеться.

У "русского мира" є 140-мільйонний народ і приблизно 17 млн км² території, де це збіговисько виродків-фашистів може розвивати, пестити, плекати й робити все що завгодно з російською культурою, російськими письменниками, пам'ятниками. І не лізти із цим у будь-які інші суверенні держави. Тому що це наша внутрішня справа – кому ми ставимо пам'ятники, що ми вчимо, що дивимося. Зрештою, чому когось хвилює, що в Україні скасовують Толстого чи Пушкіна? А чому це в Росії не вивчають Лесю Українку, Івана Франка, Івана Багряного, Миколу Хвильового та все "Розстріляне відродження", Ліну Костенко, Григорія Сковороду? У нас така кількість світового рівня письменників та поетів... Вони просто недовивчені й не такі відомі в масштабах кількох країн, але вони надзвичайні.

Говорила завжди й повторю зараз, в Україні має бути одна – українська – державна мова. Усе спілкування – офіційне та державне – потрібно вести українською мовою. Її потрібно розвивати й надавати максимальні преференції. Українська мова чудова! А російська мова – будь ласка, жодних утисків її немає. Якщо ви хочете використовувати її в побуті – ви її використовуєте. Російською розмовляє багато людей з різних країн – це, зокрема, й мова міжнаціонального спілкування. Але я впевнена, що української мови стане набагато більше – і це природний процес – після того, як Україна переможе. І я думаю, що українську мову після перемоги України ще й у Росії почнуть вивчати.

Щодо Олександра Невзорова, то це друг України, великий розумничок. Починаючи із 2013–2014 років він зайняв абсолютно чітку позицію щодо злочинних дій Росії в Україні. Він завжди називав речі своїми іменами, роблячи це дуже точно, ювелірно, з гумором і дуже зрозуміло. Сьогодні він один із найвпливовіших вихідців із Росії, які тримають російськомовне інформаційне поле. Він – найпотужніша зброя в інформаційній боротьбі з російською пропагандою. Це не менш важливий фронт, ніж те, що відбувається на полі бою. Як ми знаємо, спочатку зрошують російським пропагандистським лайном незміцнілі мізки. Невзоров – якраз один із асенізаторів, які намагаються вправляти мізки бодай якійсь частині населення.

І 24 лютого він не злякався, не пішов проти правди та своєї совісті, продовживши називати Путіна воєнним злочинцем, а російський фашистський режим – злочинним. За це він втратив все в Росії, йому стали надходити погрози. І він не побоявся кинути все, що будував ціле життя, і виїхати з Росії. Він зберіг свою честь. Тому надання йому українського громадянства – гарний сигнал. Думаю, маючи українське громадянство, він зробить ще більше на благо України.

Під час інтерв'ю я докладно обговорювала з Невзоровим і те, як він був довіреною особою Путіна на одних із виборів, і його інформаційну участь в чеченських війнах. Людина прожила вже досить велике та успішне життя. І звісно, у цьому житті були різні епізоди. Але що цікаво – він абсолютно щиро і відверто говорить про це сам і визнає свої помилки. Він каже, що його фільм про події в Литві та Латвії був жахливою помилкою.

Водночас я не вірю у кейс Марини Овсянникової. Я не розумію, що це. Для мене це мильна бульбашка, надута ФСБ або кимось іще. У мене не складається картинка "патріотки України", яка раптом прозріла. Це схоже на малопродуману спецоперацію. Спочатку її вчинок викликав у мене подив і якісь радісні емоції, потім чекала на розв'язку. Але всі наступні події, пов'язані з нею, переконали мене, що я їй не вірю. Я не вважаю, що вона щира. У мене багато питань виникає щодо неї.

Росія сьогодні – супертоталітарна, жорстка, фашистська держава, яка переслідує інакшу думку. Але після свого "героїчного" вчинку на центральному, федеральному каналі у прайм-тайм Овсянникова тепер тепло й сито живе в Європі, здобувши чудову роботу. Навіть більше, вона раптом стала зіркою, яка їздить Європою з турне і вчить європейців, як їм правильно жити у свободі слова й як відрізняти правду від пропаганди, якою вона займалася всі ці роки. І з тим самим вона приїхала в Україну. Навіщо? Я не вважаю за потрібне приділяти багато часу обговоренню її персони. Це спеціально роздута ситуативна історія.

Джерело